СТАТУТ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА
Убогого не можна помилувати, тому що зло має бути відплачене злом, а тому суддям належить вникати в суть справи, оскільки мають право осудити без слідства і без тортур. Будь-який справедливий вирок людина не скоро сприйме, хай не осудять неповинного, не убивають. Тортури осуджений хай приймає як дар, що не страчений. А тому судіть із страхом Божим і скоро зрозумієте обмовника ближнього свого. Наклепи-бо також проливають кров людську: наклеп учиніть наклепнику, бо лукавив на ближнього свого. Адже написано: проливаючи кров людську за кров винуватця, хай проллється кров обмовника. Вивідайте у винуватця все достовірно, але спершу довідайтеся про життя наклепника. І коли благопорадник і благовірник віднайдуться, то також не йміть їм віри, бо беззаконними є такі свідчення, а тому знайдіть і інших свідків посоромленого, і єдина мораль: хай перед двома чи трьома свідками правдивим стане кожне слово.
Сказано-бо: не приймай свідчень брехні, і не сідай з іншими, щоб усунути правду. Належить підсудного перевірити, яке його життя і яка життєва мораль, засвідчена слідством.
Коли невинний, хай довго не тримає гніву на суд, чи він угодник Божий, чи мандрівець, чи жебрак, чи непорочний і незапідозрений у брехні, окрім хіба що різних лукавих дрібниць; муж-бо, як сказано, непотребний Богу, коли він непорочний.
Бо каже Соломон: послухайте і переконайте всі землі, де судять, що від Бога дано вам владу, і сила ваша від Всевишнього. І ще: горе тому, хто оправдує нечестивого ради мзди і від правдивого правду віднімає, бо Бог, який дає нам владу, піддає суду ваші діла і помисли ваші перевірить, оскільки ви є слугами царства його. Бійтеся, хто не судив справедливо, не охороняв Закону Божого, не був під його повелінням; бійтеся, бо скоро настане вам випробовування і суд суворий буде над владуючими, бо менші заслуговують милості, сильні ж випробувані будуть.
І говорить Господь: кому мало дано, з того менше спитають, а кому багато дано, з того багато і спитають, окрім тих, хто з великим терпінням встановив правду, утвердив істину. Одні з людей через нерозуміння добра щиро помиляються, а інші, хитруючи, спокушаються, а ще інші златолюбства ради корчмарюють.
ПРАВДА РУСЬКА
1. Коли уб’є муж мужа, то помститися має брат убитого, чи батько або син, або брат старшого сина, або інші брати. Якщо не буде кому звершити кровну помсту, то внести 80 гривень, коли вбитим буде князів муж чи княжого тіуна. Якщо вбитим буде горожанин, чи гридень, чи купець, чи боярський тіун, або мечник, або ізгой, або новгородець — то 40 гривень сплатити за нього.
2. Після Ярослава зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод і воєводи їхні — Коснячко, Переніг, Никифор і відмінили кровну помсту, а встановили за вбивство кунами відкупатися. А все інше судити, як Ярослав судив. Так сини його встановили.
Про вбивство
3. Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю не шукають, то платити верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень.
4. Коли якась верв [1] починає платити дику віру [2], то кілька років оплачує ту провину, оскільки платять за незнайденого злочинця.
Якщо злочинець із їхньої верві, і в ній було дано волю злочинцеві, то як співучасники мають помагати злочинцю, оплачуючи дику випу [3]. Але сплатити їм в цілому 40 гривень, а за злочинство те самому злочинцю заплатити із 40 гривень свою частку від сплати дружини. Якщо вчинив убивство або в сварці, або на пиру, то тоді йому платити у верві, якщо оплачують злочин у складчину.
Якщо трапиться під час розбою
5. Якщо вчинив розбій без будь-якої сварки, то за розбійника люди не платять, а віддають його з жінкою і дітьми в дику випу і віру, але сам платить.
А це статут про збирання віри
6. Статути про збирання віри після Ярослава: вірникові зібрати 7 відер солоду [4] на тиждень, чи барана, або частину туші, або 2 ногати [5], а в середу куну [6] чи сир; і в п’ятницю так само, а курей по двоє йому на день, і хлібин по 7 на тиждень, і пшона 7 уборків [7], і солі 7 головажень [8], — то все вірникові з отроком; а коням 4-рьом; коням на зворотну дорогу вівса, вірникові 8 гривень і 10 кун прикладних [9], і метельнику 12 вікші [10], і в’їздна гривня.
А це про віри
7. Якщо віра в 80 гривень, то вірнику 16 гривень і (10) кун, і 12 вікші, а спершу в’їздна гривня і за чоловіка 3 гривні.
Про княжих отроків
8. А це про княжих отроків, чи про конюха, чи про повара, — то 40 гривень, а за тіуна огнищного [11] 11, і за конюшого — 80 гривень, а за сільського тіуна, княжого чи землевласникового, то 12 гривень; а за рядового (нечиновну, просту людину. — В.Я.)5 гривень, так само і за боярського.
Про ремісників і ремісниць
9. А за ремісника і за ремісницю, то 12 гривень, і за кормилицю, хоч би була й із холопів чи рабів.
Про наклепну віру
10. Якщо буде на кого наклепна віра (звинувачення в убивстві. — В. Я.), то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину). А коли варяг, чи хто інший, то 2 [свідки].
11. Верв кісток мертвого не оплакує, бо імені його не відає, і не знає його (Себто: коли на території верві знайдено кістяк або труп, то громада віри не сплачує. — В. Я.).
Скасування віри
12. Якщо суд скасує віру, то пошлину отроку в суді сплачує оправданий — одну гривню кун, а хто вчинив наклеп, той має дати другу гривню, а від того, хто виграв справу, «за допомогу» судові, — 9 кун віри.
13. Коли, шукаючи свідка, не знайдуть, а позивач далі буде чоловіка звинувачувати в головництві, тоді правду встановлює розжарене залізо. Так само і в інших судових справах: і в злодійстві, і в наклепі. Коли позивач не з’явиться в суд, тоді насильно випробувати його залізом, якщо мав сплатити півгривні золотом. Коли мав сплатити до двох гривень [сріблом], то піддати тортурам водою, коли ще менше, то під присягою іти йому по свої куни.
Якщо ударити мечем
14. Якщо хтось вдарить мечем, вийнявши його, або руків’ям, тоді сплачує 12 гривень збитків за кривду.
15. Якщо вийняв меч, але не вдарив, то гривня кун.
16. Якщо хто кого вдарить батогом чи чашею, чи рогом, чи тилеснією [12], то 12 гривень. Хто не стерпить цього і супроти цьому вдарить у відповідь мечем, то вини його в тому нема.
17. Коли вдарить руку і вона відпаде чи усохне, то платить половину віри 20 гривень [князівському суду], а тому, хто постраждав, — 10 гривень.
18. Коли будь-хто вдарить мечем (але не вб’є), платить 3 гривні продажі [13], а потерпілому — гривню.
А це коли прийде закривавлений муж
19. Коли на двір прийде закривавлений муж або з синцями, то свідка йому шукати не треба, але належить заплатити 3 гривні продажі. Коли ж не буде на ньому слідів побиття, то привести йому свідка, щоб слово було проти слова. Той, хто почав бійку, має платити 60 кун. Якщо ж закривавлений прийде, а сам був зачинщиком, і знайдуться свідки, то йому платити тому, хто побив.
20. Якщо вдарить мечем не на смерть, то має заплатити 3 гривні продажі, а потерпілому — гривню за рану, як лікувальне. Коли ж уб’є на смерть, то платити віру.
21. Коли штовхне муж мужа або до себе, або від себе, або ж по обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити повноту свідків (за однією версією — 2 свідки, за іншою — 7 свідків. — В. Я.), які мусять взяти присягу.
Про челядь
22. Коли челядник (холоп) сховається, і на торгу сповістять про його втечу чи пропажу (це означало заборону переховувати холопа чи приймати його, як і крадену річ. — В. Я.) і через три дні його не знайдуть, то після третього дня новий господар вважає його своїм челядником, а попередньому власнику холопа сплачує 3 гривні продажі.
Сідання на чужого коня
23. Якщо хто сяде на чужого коня, не запитавши, то сплачує З гривні продажі.
24. Коли хто загубить коня, чи вбрання, чи зброю і про це звіщено на торгу, а потім впізнають їх у своєму місті, то своє власник має забрати в наявності і одержати за кривду 3 гривні.
25. Коли хто впізнає своє, що загубив чи що було у нього вкрадено — чи кінь, чи одяг, чи худоба, то хай не говорить: «це моє», але: «веди на свод [14], де взяв»; встановлять, хто злодій, тоді своє візьме і, що загинуло, винуватець почне сплачувати.
26. Коли буде конокрад, то віддати його князеві на поток; якщо ж виявиться наклеп, то наклепник має сплатити потерпілому 3 гривні (доказ невинуватості).
Про свод
27. Коли буде в одному місті, то позивач має бути до кінця сводів. Коли ж свод відбуватиметься по землях міста (округах), то позивач має іти до третього своду, а що буде наявним (з краденого), то тому третьому платити за наявне кунами, а з наявним іти до кінця (третього своду) або позивачу чекати на залишок, а коли провина ляже на третього, то тому все платити і продажі.
Про крадіжки
28. Коли ж щось крадене купив на торгу, чи коня, чи одяг, чи худобину, то довести невинуватість можуть два вільні мужі або митник, які мають знати, у кого купив, тоді йти за ним тим свідкам під присягою, а позивачу своє наявне забрати, а що вже пропало, то того домагатись повернення через наступні оскарження, а покупцю краденого оскаржити повернення своїх кун, якщо не знає, у кого купив. Коли ж із часом довідається, у кого купив, то цей має сплатити куни покупцеві краденого і за те, що в нього вже пропало, позивачу, і князю — продажі.
Коли знайде челядника
29. Коли хто знайде свого украденого челядника і візьме його, то цей челядник має вести до покупців його до третього своду, після цього позивач залишає свого челядника взамін на челядника третього покупця, щоб цей з наявним міг іти до кінцевого своду, бо то є не скот безмовний: «не відаю, у кого я купив»; а за свідченнями іти до останнього своду, і де буде остаточний вор, назад має повернути челядника, а свого забрати; і за всі збитки має платити останній вор, і князю продажі 12 гривень за челядника, чи вкраденого чи уведеного.
Ще про свод
30. А із свого міста в чужу землю на свод не відправляють, але винуватець має дати свідків чи митника, які засвідчать, у кого купив; позивачу своє наявне взяти, а за втраченим тільки шкодувати, а винуватцю залишається жаліти за втраченими кунами.
Про крадіжки
31. Коли злодія уб’ють в домі під час крадіжки, то уб’ють його як пса, а коли виживе до ранку, то мають привести на княжий двір. Коли ж буде вбитий і будуть люди, що бачили його зв’язаним, то платити за нього 12 гривень.
32. Коли краде в хліві чи в домі, то якщо буде один — платити йому 3 гривні і 30 кун, а буде злодіїв багато, то всім платити по 3 гривні і 30 кун.
Про крадіжки
33. Коли крадуть худобу на полі, чи вівці, чи кози, чи свині (і будуть зловлені), то сплачують по 60 кун; якщо злодіїв буде багато, то кожен сплачує по 60 кун.
34. Коли обкрадає тік чи збіжжя в ямі, то скільки б не було злодіїв, усім платити по 3 гривні і по 30 кун; коли крадене пропало, то власник може взяти наявне, коли воно (у злодія) буде, а впродовж літа має взяти із злодія по півгривні.
35. Якщо вкрадуть княжого коня і наявного не буде, то платити за нього 3 гривні, а за інших по 2 гривні.
А це плата за худобу
36. За кобилу — 60 кун, а за вола — гривню, за корову — 40 кун, за третяка — 30 кун, за лошицю — півгривні, за теля — 5 кун, за барана — ногату, за жеребця об’їждженого — гривня кун, а за лоша — 6 ногат, — це плата смердом, що платять князівську продажу.
Коли ворами будуть холопи
37. Якщо ворами будуть холопи, чи князівські, чи боярські, чи монастирські, — їх же князь продажею не карає, оскільки вони не вільні, то подвійно має заплатити їх власник позивачу за кривду.
Стягнення кун
38. Коли хто хоче стягнути з іншого куни, а він відмовляється, то проти нього треба виставити свідків, які приймуть присягу, а позивач візьме куни свої. Оскільки не віддав за багато літ, то винуватець має сплатити позивачеві за кривду 3 гривні.
39. Коли купець купцю позичить для купівлі куни чи для торгівлі з іноземцями, то купцю перед свідками кун не брати, свідки йому не потрібні, а сам мусить стати під присягу (клятву), оскільки він відмовляється.
Про поклажі
40. Якщо хто поклажу залишає у кого-небудь, то той, у кого лежав товар, свідка не виставляє. Але коли буде наклеп, що товару було більше, то під присягу має іти той, у кого товар лежав: «стільки у мене поклав», оскільки йому благодіяв і зберігав.
Про відсотки
41. Коли хто куни дав під відсотки, чи мед під надбавку, чи жито під повернення з присягою, то свідків виставляти позивачу, оскільки з ним вирішував, так йому і брати.
Про місячні відсотки
42. Місячні відсотки за мало днів беруть; якщо куни сплачуються в тому ж році, то дають позичальнику куни в третину (40%), а коли місячний відсоток віддано забуттю, свідків не буде, а буде кун З гривні, тоді іти йому по свої куни під присягу, якщо ж буде кун більше, то казати йому на присязі так: «Помилився ти, що ти свідків не брав».
Переклад Василя Яременка
Переклад зроблено за виданням: Правда руська. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. Склав та підготував до друку проф. С. Юшков. — К.: ВУАН, 1935. — Редакція IV. — С. 137-144. (На основі тексту Архівної комісії АН СРСР, №240, Новгородський 1-й літопис XV ст.).
[1] Верв — на Русі сільська громада, округа.
[2] Дика віра — сплата за злочин, коли убивцю не виявлено або громада (верв) його не хоче видати суду.
[3] Дика випа (поток) — ув’язнення, вигнання чи вислання з громади за розбій із наступним розграбуванням домівки розбійника та її спаленням.
[4] Солод — напій.
[5] Ногата — одна двадцята гривні.
[6] Куна — у гривні було 25 кун, гроші взагалі.
[7] Уборок — точно не встановлена міра місткості в Русі.
[8] Гомоважень — міра солі в Русі.
[9] Куна прикладна — гроші у практичному використанні.
[10] Вікші — дрібна грошова одиниця в Русі.
[11] Тіун огнищний — хранитель князівського дому (родинного огнища).
[12] Тилеснія — обух, тильна сторона предмета.
[13] Продажа — плата князеві за вчинену провину.
[14] Свод — зведення конфліктуючих сторін, очна ставка для доказу злочину, полягав у тому, що власник украденої речі зобов’язаний був вказати, у кого він її придбав, другий мав показати на третього. На третьому свод закінчувався. Третій вважався конечним винуватцем і мав оплатити збитки.
«Правда Руська»
«Правда Руська» — пам’ятка юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя. З огляду на унікальність і синкретичний характер твір має численних дослідників і велику наукову літературу. «Правда Руська» потрапила в поле зору не тільки дослідників історії права, а й істориків України і слов’янщини, соціологів, визначних філологів. І всі вони мають до неї свій законний інтерес.
Тривалий час єдиним науковим виданням «Правди Руської» була публікація текстів пам ’ятки російським ученим Н. Калачовим «Попередні юридичні відомості для повного пояснення Руської Правди» (СПб., 1846).
Після 1846 р. науково підготовлене видання текстів «Правди Руської» було здійснено в Україні професором С. Юшковим: «Правда Руська». Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій» (К.: ВУАН, 1935). Це видання залишається найавторитетнішим і сьогодні. Четверту редакцію «Правди Руської» ми подаємо саме за цим виданням.
Українські вчені в Україні були фактично позбавлені можливості займатися вивченням «Правди Руської», але значний внесок у цю справу внесли вчені української діаспори — проф. Ярослав Падох («Ідеї гуманності і демократизму в карному праві княжої України». — Мюнхен, 1949), проф. Микола Чубатий («Огляд історії українського права». — Ч. I, 3 вид. — Мюнхен, 1947), проф. Леонід Білецький («Руська правда» й історія її тексту». — Вінніпег, 1993) та ін. Їхня праця не дала загинути в умовах комуністичного тоталітаризму зацікавленню історією карного права українського Середньовіччя, чи, як ми традиційно образно називаємо, — Київської Русі.
Українські та російські вчені впродовж XIX — XX століть зібрали близько 100 списків «Правди Руської», зроблених у XIII — XVII ст., які в кінцевому підсумку згрупували в три редакції: Коротка Правда, Широка Правда і, окремо виявлена Л.Білецьким, Скорочена Правда.
До сьогодні остаточно не з’ясовано, яка з редакцій — Коротка чи Широка — є старішою. Але безсумнівно те, що будь-яка з редакцій, кожен її список є пам’яткою надзвичайної ваги.
«Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона постала в Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів і римського права. Отже, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого київського князя Ярослава Мудрого.
У Новгородському літописі (Софійському Временнику чи Софійському першому літописі) є під 1019 р. запис, якого нема в «Повісті врем’яних літ». Після опису битви на Альті та перенесення мощів святих великомучеників Бориса і Гліба йде повідомлення: «І почав Ярослав ділити: старостам по 10 гривень, а смердам по гривні, а новгородцям по 10 гривень, і відпустив їх усіх додому і дав їм правду і устав, списав грамоту і сказав: так ходіть і тримайте, як списав для вас». Тут ідеться про три документи, які одержали новгородці від Ярослава: «Правду Руську», «Статут Великого князя Ярослава Володимировича про суди» і «Грамоту» Ярослава новгородцям. Це були новгородські святині, які ретельно зберігали, на яких присягали. Відомо, що й через 110 років, у 1229 р., Михайло Всеволодович (Чернігівський) після цілування хреста «на всіх грамотах Ярославових» присягав, а наступного, 1230 року покликаний новгородцями на князювання Ярослав Всеволодович цілував ікону Богородиці «на грамотах на всіх Ярославових».
Академік О.Шахматов вважав, що в 1017 році новгородський посадник Костянтин Добринич (пізніше за порушення новгородських і княжих прав Ярослав Мудрий скарав його на смерть) і місцевий єпископ Іоаким вирішили вписати Ярославову грамоту як «Правду новгородську» про привілеї і вольності новгородців в подяку за службу Великому київському князю. Слова ж Ярослава «тому йдіть і тримайте, як списав для вас» говорили про права та обов’язки перед князем, про непорушність звичаїв і вольностей новгородських.
За Леонідом Білецьким, висновки якого в названій монографії досить аргументовані, грамота Ярослава була списана з Правди, що вже діяла в Києві, на Русі, майже 200 років, задовго до приходу Ярослава у Київ, як перший і найстаріший кодекс діючих законів, що до нас не дійшов. Але до нас дійшла списана з нього Ярославова грамота для новгородців, що збереглася в тексті, наново написанім у XV ст. у період Пізнього Середньовіччя, коли активно переписувалися й оновлювалися давніші пам’ятки. Очевидно, саме так і було. Точної дати постання «Правди Руської» ми не маємо. Називають 1019, 1032, 1049, 1051 роки. Академік Д. Лихачов солідаризується з професором Л. Білецьким: «Руська Правда» створена, очевидно, до християнізації Русі». В одному зі списків «Статуту князя Ярослава» маємо й таке свідчення: «Це Я, великий князь Ярослав, син Володимира, радився з митрополитом Іларіоном». Тобто випливає, що Ярослав з Іларіоном працювали над «Правдою Руською» не раніше 1051 р., коли останній став митрополитом. Але за іншим списком стверджується, що вони радилися про «Правду Руську» ще в 1032 році.
Сьогодні історія «Правди Руської» виглядає так, що існував з язичницьких насів неписаний карний кодекс. Князь Ярослав записав і упорядкував його, значно обмеживши кровну помсту, гармонізував суспільні стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. І, очевидно, яким би роком ми її не датували, — це найдавніша пам’ятка княжої України-Русі, а наступна — Остромирове Євангеліє 1056 — 1057 рр. із післямовою диякона Григорія.
Ярославова «Правда Руська» в наступні десятиліття і століття доповнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за Володимира Мономаха. Після нього і його «Статуту» в «Правді Руській» мало що змінювалося, себто формування Широкої правди закінчилося в XII ст. Далі вона дала життя «Литовському статуту», «Правам, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Її сліди помітні в «Соборному уложенні 1699 року».
Судоустрій в Україні-Русі розбудовувався на демократичних засадах рівності й загальності. У цьому питанні наші предки залишили далеко позаду такі держави, як Візантія, Польща, Німеччина та інші. Так, вищі класи в Київській Русі не добилися для себе ніяких правом гарантованих привілеїв: злочинець будь-якого соціального стану підлягав тим самим карам. У «Правді Руській» злочинець не індивідуалізується. Для середньовічного права байдуже, хто він: боярин, городянин, дружинник, смерд, холоп, закуп. Частіше індивідуалізується за соціальним становищем жертва злочину.
Державне керівництво здійснювалось на принципах дуалізму: князь — віче. Верховенство і першість навіть Великого київського князя були досить позірними, бо зумовлювалися лише непересічністю індивідуальності князя. Але тільки князь виявлявся «не на висоті» свого становища — народне віче кликало на княжий стіл саме того, хто не лише мав родове право зайняти княжий престол, а й здавався їм найідеальнішим володарем. Віче складало з претендентом на престол договір на керівництво князівством, а при порушенні такої домовленості-договору — усувало князя.
Князь відповідав перед судом князівського зібрання. У літописі є такий присуд: «Рішення наше таке: якщо князь вибачиться, то може йти У волость». Іноді князь ставав підсудним народного віча. На основі цього Ярослав Падох у названій праці робить таке узагальнення: «Цей ранній демократизм був такий глибокий і сильний, так органічно пов’язаний із світоглядом української людини, що він витримав у затяжній драматичній і дуже цікавій боротьбі, що століттями велася поміж староруською вічевою доктриною державною і чужою візантійською теорією цезаропанізму, принесеною і поширюваною на Україні священиками і єпископами грецькими». Це, між: іншим, і зумовлювало противізантійську діяльність Ярослава Мудрого і таких його однодумців-книжників, як Іларіон, ігумен Іван, літописець Нестор та інші. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття «Правди руської» не фіксує наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя. Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно, заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на покарання.
«Правда Руська» цікава з різних точок зору.
По-перше, це своєрідний літопис соціально-побутового життя України-Русі XI — XII ст. Кожна стаття «Правди Руської», як Короткої, так і Широкої редакції, — це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а також моральною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У статтях документа зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле суспільство боролися. Скажімо, в карному кодексі обійдені правовою увагою інтелектуали-книжники, творці духовності. Можемо тільки говорити, що першою ознакою феодалізму є брак законотворчого інтересу до духовності, що не може не викликати певних асоціацій та історичних паралелей. За кожною статтею Статуту Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха стоїть живе поняття, конкретна історія. Історія «Правди Руської» — це наповнена живою конкретикою історія Ярослава Мудрого, його синів та онуків. Один приклад того, як карний кодекс доповнює «Літопис Руський». Ми знаємо, що в 1113 році після смерті Великого київського князя Святополка Ізяславича в Києві вибухнуло повстання проти тисяцького Путяти, дім якого був розграбований, і проти лихварів, які здирали зі своїх боржників високі відсотки (різи). Запрошений удруге на Київський престол Володимир Мономах не відразу в’їхав у Київ, а зупинився у заміській резиденції великих князів на Берестовому і з вірними йому мужами прийняв низку правових актів, зокрема про різи, щоб відразу заспокоїти розбурхану громадську думку, фактично обмеживши сваволю лихварів.
За розширенням карного кодексу ми можемо документально говорити про стан суспільно-політичної думки і становище самої держави та її володарів.
По-друге, головний об’єкт «Руської Правди» — людина. До людини, її вільних чи невільних переступів спрямовано і карний кодекс «Правди Руської». Як і література, карне право пройняте панівною ідеологією суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну державу та інші народи. «Правда Руська» — це невичерпне джерело для української історичної романістики, повістевої літератури.
По-третє, «Правда Руська» цікава як лексикографічне джерело, надзвичайно багате історичною термінологією: видок (свідок, що бачив), послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв, віра, дика віра, куна, ногата, вікша, гривня, продажа, урок, різа, куна прикладна, головажень, уборок і т. д.
По-четверте, всі статті «Правди Руської» перейняті ідеями гуманізму, що характеризує не тільки рівень судочинства, а й зближує його з передренесансними ідеями в літературі, суть яких ми бачимо в акцентації на людині, її праві на життя. «Не дозволяй, щоби сильний нищив слабкого», — повчав князь Володимир Мономах. І він же: «Не вбивайте і не наказуйте вбивати нікого, хоч буде повинен смерті».
Дослідники історії права у стародавній Україні-Русі поспіль відзначають ідеї гуманізму та демократизму, закладені в «Правді Руській» і подальших правових документах, що злагіднювали взаємини в суспільстві із чужинцями, яким часом надавалося привілейоване становище порівняно зі своїми громадянами.
«Правда Руська», безперечно, відбиває характер і вдачу українців, в яких закорінені глибокий гуманізм і демократизм наших предків. Це засвідчує літопис: «В полян обичай їх батьків є лагідний» (Нестор, «Повість врем’яних літ»). Це було записано за часів, коли боротьба зі степом мала особливо жорстокий характер, бо половці, на відміну від полян, «зберігали звичай батьків своїх — проливати кров». Усе, що зафіксовано в карному кодексі, стало однією з головних рис української духовності, дзеркалом суспільної ідеології, філософських поглядів людини на природу і державу, а також гармонізувало їхні взаємовідносини через карне право.
Як видно з пам’яток, ще з поганських часів склалася найстаріша епоха карного права — епоха кровної помсти. Помста — це жадоба відплатити за понесену чи завдану кривду, і ще з язичницьких часів була засобом правового порядку між представниками родів і племені. Ще князь Володимир Великий за намовою ієрархів увів смертну кару, але швидко скасував її. Ярослав Мудрий надав кровній помсті характеру державної інституції, апробованої і контрольованої державою. Себто значно обмежив кровну помсту, а його сини скасували її назавжди, бо акт помсти, за «Правдою Руською», зводився вже до виконання судового вироку. Для виконання «помсти» вже стали потрібними докази злочину через видоків і послухів та очну ставку їх зі злочинцем, щоб запобігти наклепу, який карався особливо суворо. Було введено приватноправове відшкодування матеріальних та моральних збитків (головщина, урок) та публічно-правову кару (віра, продажа, поток).
Отже, Україна-Русь відмовилася від кровної помсти і смертної кари, запровадивши державне судівництво і публічну кару ще з середини XI ст.
У «Повісті врем’яних літ» під 912 роком у тексті договору Олега з греками читаємо: «А коли хто уб’є, — християнина русин чи християнин русина, — хай помре на місці вбивства». Цим стверджували наявність кровної помсти і в християнській Візантії, і в язичницькій Русі. Існувала вона і в Польщі, де ще і в XV ст. жадобою кровної помсти були охоплені цілі роди, польська шляхта і пізніше вважала право на помсту своїм становим привілеєм.
У Німеччині кровна помста була заборонена в 1495 році, а впродовж усього Середньовіччя ще виявляло себе жорстоке право таліону, запозичене зі старожидівського права.
У Київській Русі кровна помста також була інститутом судочинства і морально-етичною нормою впродовж: Раннього Середньовіччя, і на самому початку епохи Високого Середньовіччя була скасована. Європейські ж народи ще кілька віків дотримувалися кровної помсти. Встановлена Ярославом Мудрим норма обмежувала коло тих, хто мав помщатися, вона не змушувала до помсти і давала змогу близьким покривдженого прийняти викуп. Крім того, помста дозволялася лише при повному доведенні злочину.
«Руська Правда» репрезентує систему суспільних і правових уявлень українського народу у найдавніші часи, і в цьому її неабияке значення.
Василь Яременко
[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.173-185.]
http://izbornyk.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm
[Переклад зроблено за виданням: Правда руська. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. Склав та підготував до друку проф. С. Юшков. — К.: ВУАН, 1935. — Редакція IV. — С. 137-144. (На основі тексту Архівної комісії АН СРСР, №240, Новгородський 1-й літопис XV ст.).]
