Валентина Коротя-Ковальська

ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ — ЗНАМЕНИТИЙ ДИРИГЕНТ

Світ тримається на людях, які життя своє присвячують одній справі і не зраджують собі ніколи. Скільки таких людей ми знаємо і пам’ятаємо їх — не перелічити. Це — визначні державотворці, полководці, науковці, письменники, художники, поети, музиканти, люди різних часів та епох, діла яких зберігаються в людській пам’яті. Але є і такі імена, що згадуються незаслужено зрідка, тільки тоді, коли відзначаються їхні ювілейні дати чи ще якась нагода.

Кожного року у вересні ми відзначаємо річницю від дня народження славного сина України, геніального диригента, визначного композитора і вченого-етнографа, педагога, засновника і керівника Української республіканської капели, яка залишила нам колосальний творчий доробок, людину з добрим гумором і нелегкою долею. Цю визначну особу, поета у хоровому мистецтві подарувала нам українська земля. Він народився (як сам пише у своїй «Короткій біографії») 30 серпня, а за новим стилем 12 вересня 1875 року в селі Ромашки Канівського повіту, краю Тараса Шевченка та Івана Нечуя-Левицького. Син священика, Антіна Гнатовича, і його дружини, Євдокії Михайлівни (з роду Маяковських). Через два роки після народження Олександра батько переїхав на нову парафію в село Тарасівка Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою, батьківщиною великого Кобзаря, навіть приятелював з родичами Тараса. Фактично Тарасівка і стала батьківщиною Олександра Кошиця, колискою його творчого і духовного натхнення.

Коли малому Олександрові сповнилося дев’ять років, батько віддає його до Богуславської бурси, де прийшов до нього потяг до музики. Особливо цікавиться хлопець творчістю українського композитора Артема Веделя, музика якого протягом довгих років була суворо заборонена синодом. А 1890 року Олександр переводиться до Київської духовної семінарії, гарно вчиться і закінчує її з відзнакою.

Навчаючись у Київській духовній академії, Кошиць очолив студентський хор, з яким зміг, нарешті, працювати над творчістю улюбленого композитора. Молодий Кошиць зумів відновити майже всі хорові концерти Артема Веделя. Щодо хорового мистецтва, то, відступаючи в історію, можна сказати, що в Україні його високий рівень, мистецький прапор не схилявся ніколи. Ще літописи XII ст. свідчать про хоровий спів наших предків. Студійський устав Києво-Печерської лаври, запроваджений там св. Теодосієм у 1029 році, головну увагу віддає хоровому церковному співові. Школа «Доместиків» (співаків), заснована при Десятинній церкві князем Володимиром у X ст., хори Київського братства чарують чужинців — німецького історика Йоганна Гербінія й арабського письменника, мандрівника, архідиякона Павла Алеппського, російська царська капела, складена з українців, під диригентством Бортнянського дивує співом Гайдна і Бетховена. В 1769 році у Відні опери наших корифеїв (Бортнянського «Креонт», 1776 р. ; «Алкід», 1778 р. ; «Стратоніка», 1787 р. ; Березовського — «Демофонт», 1772 р.) є фаховими операми найвищого, хоча, правда, загальноєвропейського ґатунку, ближче до італійського, але «з подихом української мельопеї» (О. Кошиць). Національна опера пройшла шлях від С. Гулака-Артемовського, П. Ніщинського, М. Вербицького, О. Воробкевича, М. Аркаса, Д. Січинського і стає на повний зріст у партитурах М. Лисенка і П. Сокальського. Попри європейську техніку їхніх творів, на першому плані стоїть національний дух. Тож XVII і XVIII ст. були добою високого підйому композиторської творчості, та зі смертю Д. Бортнянського (1825 р.) вона наче завмирає, щоб потім відновитися у визвольному русі української нації у 1917 році. За словами О. Кошиця, у ті часи разом із автокефалією української церкви виникає і нова школа церковної музики, яка базується на народній українській пісенній творчості як у вільній композиції (К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць. Я. Яциневич, П. Козицький, М. Вериківський), так і в гармонізації прадавніх мелодій.

Отже, діставши диплом академії і вчену ступінь кандидата богослов’я, Кошиць міг зробити собі добру кар’єру, але всупереч сімейним традиціям не зробив цього. Музична душа Олександра Кошиця не прийняла священицтва, і він іде працювати на цукроварню, а також учителює. У 1902 році їде до Ставрополя, що на Кубані, де працює вчителем Духовної жіночої гімназії, а потім — викладачем історії в Учительському інституті. Уряд кубанських козаків за порадою Миколи Лисенка запропонував йому здійснити поїздку по станицях Кубані, щоб записати від переселенців, свого часу депортованих з України козаків, народні пісні, які ще збереглися у пам’яті. Три роки, і тільки під час канікул улітку, Кошиць записував у станицях (зверніть увагу на назви) Брюховецькій, Переяславській, Полтавській, Уманській величезну кількість матеріалу, велику увагу приділяючи точному запису підголосків хорового співу. «Підголоски в хоровій пісні — це те ж листя на дереві, вони виконують мелодії життя, красу і ту невловиму національну окраску, яка відрізняє малоросійську пісню від всякої іншої», — пише О. Кошиць. Потім він відібрав 500 пісень, упорядкував десять солідних зошитів, по 50 пісень у кожному, і передав їх Кубанському обласному управлінню. На етнографічній і господарській виставці Кубані ця робота удостоєна Золотої медалі, але, на превеликий жаль, усі ці зошити невдовзі безслідно зникли. Лише якусь частину пісень О. Кошицю вдалося поновити за своїми чернетками, але невідомо, скільки. Хоча нашому сучаснику, письменнику Михайлу Головащенку пощастило розшукати два зошити — один у Краснодарі в Івана Варрави, а другий — в архіві Олександра Кошиця у Вінніпезі (Канада). Згадую, як у 1990 році, коли тріо «Золоті ключі», тобто Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук і я, гастролюючи по Канаді, зустрічалися з паном Михайлом, який на той час за допомогою місцевих українців-емігрантів працював у архівах Вінніпега, а пізніше його робота увінчалася достойною книжкою про славного диригента.

У 1904 році Олександр Кошиць повертається з Кубані до Києва, де працює спершу в Учительській семінарії, Другій жіночій духовній та Першій комерційній школах. Та потяг до того, що в серці живе, приводить його до музично-драматичного інституту Миколи Лисенка, де він веде клас хорового співу і водночас навчається в класі композиції хорового співу професора Любомирського, стає директором і одночасно диригентом товариства «Боян», яке заснував композитор М. Лисенко. З 1909 року О. Кошиць керує хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив чи не всю Україну. Він дуже любив цей хор, а на похвали колег про високу майстерність учасників жартував, що вони в дитинстві їли кашу з молоком.

У 1911 році дирекція імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу, а потім і викладати в консерваторії. Через рік О. Кошиць — капельмейстер театру Миколи Садовського, де ставить опери «Утоплена» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, відновлює «Гальку» С. Монюшка та «Енеїду» М. Лисенка, а також ставить ряд оперет і пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Миколи Кропивницького та інших. З 1916 року О. Кошиць був запрошений працювати диригентом Київської опери, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і музичного комітету, який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а О. Кошиця призначено його головою.

Відомо, що на початку XX ст. про існування України як держави у світі мало хто знав. Їй потрібна була вагома презентація, і тому в 1919 році за дорученням голови Директорії Симона Петлюри та Міністерства освіти Української Народної Республіки з метою показати світові, що є така держава — Україна, український народ, О. Кошиць терміново організовує Українську республіканську капелу і того ж року виїжджає у велике гастрольне турне по країнах Європи, а потім — Північної та Південної Америки. З того часу і почалася слава маловідомого досі диригента, слава української пісні, а слухачі цих континентів схилили свої голови перед новою мистецькою одиницею, завоювавши найсуворіших критиків світу.

Українська пісня стає сенсацією 20-х років XX ст. Перші концерти у Празі викликали зливу відгуків у пресі з неймовірно теплими словами захоплення та подяки. «Мистецтво української Республіканської капели так глибоко народне, що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу… Слухаючи цих співів, ми самі стаємо ніби кращими, бо що саме може піднести людину, як не такий чистий людяний погляд на світ…» (Зденек Неєдлі). «… Українці прийшли і перемогли… Українці відрізняються від москалів, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближче нам цілою їх вдачею, як і все інше, відмінного є в них їх пісня, а як треба її співати, то це показали нам тепер українці самі» (Ярослав Кржічка, поет). Він же зазначає геніальні голоси, особливо баси, прекрасний звук закритих голосів, яким хор імітує ліру, ідеальний стрій, інтонування. Один швейцарський часопис і французьке «Юманіте» написали про українську капелу 1140 статей. У Бельгії у 1920 році капелу слухала їхня королева, у Голландії говорили, що «українці співають так, що їхній спів проходить крізь мозок і кості», англійці написали 40 рецензій, у Німеччині 50 різних газет вмістили захоплені рецензії після 22 концертів у самому Берліні. Цікавий один вислів: «Отже, бачимо народ, який чує в собі молоду, буйну силу, рветься на волю з вікової неволі. Тепер він піснею бореться за існування, і коли би пісня була державою, то Україна зайняла би перше місце поміж народами». Виступи українського національного хору змусили американців звернути увагу на розвиток акапельного співу в США, якого раніше тут майже не існувало. Світ переконався — Україна має «античну цивілізацію, пречудовий, багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси» (Париж). Значення для України цієї поїздки не можна переоцінити, великий скарб, пісню, яку Б. Лепкий називав «благовісницею кращого життя», світ зрозумів і прийняв, як земля приймає сонячну енергію.

Сам О. Кошиць полонив усіх не тільки своєю музикальністю, а й дуже цікавою високоосвіченою особистістю, як історик і етнограф відзначався колосальною ерудицією та пам’яттю. Був знаменитим промовцем, веселим, дотепним, темпераментним і дуже чутливим. Виходив на сцену бадьоро, елегантно, з усмішкою, і кожного разу пісні під його диригуванням звучали по-новому, хористи мусили його розуміти і підкорятися. Виконання пісень великий Маестро доводив до досконалості.

Скрізь, де побував хор Кошиця, його ім’я не сходило з перших сторінок світової преси. Паризька газета «Ла парті» писала: «Цей хор єдиний і чудовий. Важко уявити, що людські голоси можуть дати таку звучність оркестру і органів»; «Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг найповажнішої мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу».

Славна танцюристка Айседора Дункан після першого концерту не пропустила вже жодного. Приводила всіх своїх студентів, пропонувала О. Кошицю з’єднати ці два мистецтва в одне. А композитор Ігор Стравінський в інтерв’ю «Журналу де Женев» сказав, що є тільки дві музичні нації у світі — італійці й слов’яни. Що стосується слов’ян, то треба послухати в опері концерт Української капели, щоб переконатися…

У 1922 році в Нью-Йорку один часопис писав: «Учора ввечері пан Кошиць представив свій хор, і це представлення було ТРІУМФОМ». Останнє слово було написано великими літерами.

Заплановане на три тижні турне по Мексиці тривало аж вісім тижнів. Проспівали там 53 концерти, з яких 23 — у самому місті Мексико Сіті. Ніхто не міг уявити, що людські голоси здатні зробити таке правдиве враження бездоганного оркестру. «Я ніби чув гаму скрипок, віолончелей і контрабасів, що линули чисто і чітко. Пречудові сполучення крещендо на зразок Россіні, які могли б видобути тільки Паганіні, Казальс та Донаті… Ніхто і ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості» (Веракруз, Мексика).

Це був рекорд світового успіху! Успіху людини, яка гармонійними тонами живих голосів уміла висловити те, чого словом не висловиш: таємниці людського буття і небом даних народам призначень.

«В Іспанії Кошиць знайшов, здається, найглибше, доглибинне зрозуміння», — пише товариш О. Кошиця Павло Зайцев. Захоплювалися всі й скрізь, але іспанці цілим фанатичним єством, кров’ю своєю сприйняли нашу музику — цю єдину у світі, щодо багатства своїх елементів «амальгами»: і автохтонних трипільських, скитських, і антських хліборобських ритмів і мотивів, збережених нам передусім, мабуть, древлянами-поліщуками, в обрядових піснях (веснянках-гагілках); … обрядових заклинань, … мелосовізантійської церковної музики; і, нарешті, усіх тональних багатств європейської музики. Все це в ній, в нашій пісні!

Повернутися в Україну О. Кошицю разом з хором не вдалося, а як вважає М. Головащенко, українці США і діаспори не зуміли використати великий талант і колосальний досвід прославленого Маестро. Правда, 1941 року управа Диригентсько-вчительських курсів освітньої референтури УНО Канади запросила Кошиця зайняти посаду вчителя курсів і бути диригентом хору. Він охоче прийняв цю пропозицію і переїхав до Вінніпега, де й прожив до самої смерті.

У 90-х роках в Україні у видавництві «Рада» вийшла книжка О. Кошиця «Спогади». Його щоденник «З піснею через світ» розпочинається розповіддю про зустріч із головою Директорії Симоном Петлюрою, визначаються найважливіші події, факти, прізвища людей, назви країн і міст, де довелося побувати, виступати з концертами. З болем у серці автор говорить про поневіряння Капели на чужині в ті буремні роки, без матеріальної і моральної підтримки, про внутрішнє життя колективу.

Свій земний шлях великий Маестро закінчує у 1944 році у Вінніпезі, а з 1946 року розпочав свою діяльність хор ім. О. Кошиця, який неодноразово гастролював в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Великий вплив на розвиток цього хору мали митці д-р Павло Маценко і Тетяна Кошиць. Від 1951 року хором керував Володимир Климків, учень Олександра Кошиця.

Життя Маестро — справжній мистецький подвиг, здійснений на ниві українського хорового мистецтва. У часи радянської влади він, як і сотні, тисячі українських патріотів, які волею долі опинилися за кордоном, був зарахований до числа так званих буржуазних націоналістів, зрадників і ворогів народу. Ім’я його заборонялося згадувати, а його чудові твори, особливо обробки народних пісень заборонялося виконувати. Так наше хорове мистецтво, наша культура зазнали величезних втрат, бо цілий пласт було вирвано на десятки років. Але життя коротке, а мистецтво вічне, і слава великого Митця не поляже!